Олександрівський НВК
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
КІМНАТА-МУЗЕЙ БОЙОВОЇ СЛАВИ

Для коректного перегляду flash video та 3D панорам завантажте останню версію Adobe Flash Player для відповідного браузера
http://get.adobe.com/ru/flashplayer/








Управління народної освіти облвиконкому повідомляє, що Кабінет Міністрів України постановою від 27 листопада 1991р. №345 присвоїв Олександрівській середній школі ім'я учасниці антифашистської молодіжної організації Філіппової А.М.

Надалі іменувати школу так: Олександрівська середня школа імені А.М. Філіппової.




Перший заступник

начальника управління         В.Г.Довгополий

З історії створення кімнати-музею




Тимошенко Антоніна Іванівна                     

  Гаркуша Ніна Іванівна

Єгорова Анастасія Федосіївна


Пошукову роботу для створення музейної кімнати розпочали ще у 80-х роках директор школи Тимошенко Антоніна Іванівна ,вчитель історії Єгорова Анастасія Федосіївна та заступник директора з навчально-виховної роботи Гаркуша (Батуринець) Ніна Іванівна. Пошукова група учнів зібрала фотографії воїнів-учасників бойових дій у Великій Вітчизняній війні,також учні записали спогади ветеранів.

 Гаркуша (Батуринець) Ніна Іванівна разом із своїми вихованцями організувала переписку із рідними командира партизанського загону Кабака П.К.,братом Дольнікова  О.С. – танкіста, який першим в’їхав на своєму танку в наше село під час його звільнення від фашистів.

Ніна Іванівна організувала пошукову роботу для підтвердження участі у підпільній роботі Філіппової А.М.- нашої землячки, яка в роки  війни була вивезена до Німеччини на важкі роботи.

 Ініціював цю роботу Шимкевич Вадим Миколайович-громадянин Молдови ,який також був у застінках фашистських концтаборів і брав участь у підпільній роботі, знав про підпільну роботу Анастасії Філіппової з розповідей її старшої сестри та із спілкування із бойовими товаришами по підпільній роботі.

 У 1992році на подвір’ї школи  був встановлений бюст Філіппової А.М., ім’я якої носить школа з 1991 року.


      Кімната - музей Бойової слави створена у травні 1991 року . У музеї міститься стенд, на якому вміщені відомості про братські могили в с.Сергїївка та Олександрівка, стенд - документальне підтвердження присвоєння школі імені Анастасії Філіпової.

 Експозиція, присвячена Анастасії Філіповій, представлена бюстом учасниці антифашистського підпілля в м.Зоннеберг, уродженки с.Сергіївки. Далі експозицію продовжують стенди та вітрини, які містять відомості про героїню, спогади очевидців, які були разом з Анастасією у Німеччині.

 Наступні стенди містять інформацію про антифашистську підпільну організацію міста Зоннеберга та про Шимкевича В.М., який був учасником підпільної організації, допомагав вести пошукову роботу щодо підтвердження фактів участі Анастасії Філіпової в роботі підпільної організації.

Біографія Анастасії Філіппової

 Анастасія - старша із дочок Мефодія Єфимовича та Ганни Андріївни Філіппових – народилася 24 березня 1924 року в селі Сергіївка Павлоградського району Дніпропетровської області. 

    В 1930 році здібна шестирічна Анастасія, гарно підготовлена батьком до навчання, вступає до першого класу місцевої школи.

  Наступного року сім’я Філіппових переїздить в Донбас, станція Чумаково, шахта 3/19 селища Ларінка, де проживали на вулиці Соціалістичний Донбас в будинку №3, кв.7.

    Батько був гарним шахтарем, людиною доброю, душевною. Гордився своєю професією, на роботу йшов із задоволенням. Мама була доброзичливою людиною, розуміла біди і радощі людей. Вона була молодша від свого чоловіка на два роки. Жили вони  дружно, сусіди по-доброму заздрили їм.

    Філіппова продовжує навчання за новим місцем проживання. Анастасія – відмінниця, шкільна активістка, староста класу, піонерка, редактор стінної газети, успішно закінчує сім класів школи №53 м. Сталіно.

     За порадою батьків Анастасія продовжує навчання в Будьонівській середній школі №68 /сьогодні це школа № 139 м. Донецька/.

  Анастасія добре навчається, в лютому 1939 року вступає до комсомолу /білет № 1342973/, активно приймає участь в роботі комсомольської організації, в суспільному житті школи. Бере участь в гуртках: в оркестрі народних інструментів, танцювальному, гарно грає на гітарі, співає: голос у неї чистий та ніжний, з м’якими мелодійними переливами.

1

   Дитинство дівчат не можна назвати легким. Життя було небагатим. Дівчата гордилися своєю мамою, Ганною Андріївною. Прокидалася вона рано, їй треба було встигнути прибирати у кімнатах, приготувати їсти, випрасувати шкільні плаття, піонерські галстуки. Прекрасними були материнські руки – засмаглі, працьовиті, з міцним переплетінням сухожилля, сильними та спритними пальцями. Сама середнього зросту, сухорлява. Будь-яка справа ладилася у її руках, доньки завжди були одягнені охайно.

  Після школи Анастасія допомагає мамі по господарству, займається вихованням молодших сестер - Марії та Люби. Слідкує за навчанням Марії, перевіряє домашнє завдання, багато розповідає сестрам, читає  їм книжки. А ввечері,  в сімейному колі, не раз  заводе розмову про свою мрію:«Хочу стати льотчицею! По – моєму немає більшого щастя ніж літати в небі»…

   Батько, Мефодій Єфимович, заохочував дочку:«На льотчика приймають на навчання тільки хлопців!» Анастасія заперечувала, говорила:«Ось подивишся – стану льотчицею, як наші радянські жінки – авіатори: Валентина Гризодубова, Марина Разкова, Поля Осипенко, які прославили країну на увесь світ рекордами!»

  Анастасія, вихована сім’єю, школою та комсомолом в дусі патріотизму та любові до батьківщини, з великим захопленням цікавиться подіями, які відбуваються у світі. Багато читає, її цікавлять лекції на міжнародні теми. Час був дуже неспокійним. По Європі розповзався фашизм. Фашистська Італія напала на беззахисну Ефіопію, в Іспанії генерал Франко з допомогою німецьких та італійських фашистів душив молоду Республіку.

  Пройшли події, спровоковані японським  імперіалізмом, на озері Хасан. Потім  радянські та монгольські війська здійснили розгром японців на Халкін-Гол в Монголії. Фашистська Німеччина  окупувала ряд країн Європи, захопила Польщу. Гітлерівські війська підійшли до кордонів СРСР.

   На літо, в дні шкільних канікул, батьки відправляли дітей в село до бабусі. Якою прекрасною була ця подорож в дитинство! І кожного року краса рідних місць відкривалася по-новому. Широко відкритими очима дівчата оглядали рідні місця і ніби вперше  бачили такі сади – суцільні, без  будь-яких огорож, з високими деревами, які були обліплені великими яблуками та грушами. Бабуся Євдокія уміло збивала спілі плоди для онучок, і дівчатка їли налиті соком плоди. Кожен день, кожна хвилина на рідній Рапайці здавались щасливими.

Анастасія та Марія допомагали бабусі по господарству, працювали з колгоспниками в полі, на фермі, подорослівши, Люба наглядала за молодшими сестрами - Серафимою та Валею.

    А після трудового дня, як заведено на селі, - вечорниці, де серед молоді загальну увагу привертала весела і гостра на язичок Анастасія. Вона - організатор багатьох комсомольських починань на селі. Де Анастасія – там  завзята робота та веселий сміх, гітара та пісня – багато знала їх молода дівчина.  Її голос звучав надзвичайно красиво, з відтінками та переливами.

   Побачивши в небі  літак, Анастасія прикривала  долонею очі від надзвичайно яскравого сонця і вигукувала: « Красиво летить! Закінчу школу, інститут, вивчуся на льотчика, приземлюся біля села і першими покатаю на літаку бабусю і вас, дорогі мої сестрички!»

  Прийшла весна 1940 року. У випускниці 10 – Б класу Анастасії наступав відповідальний період в житті: підготовка і здача  екзаменів за десять років навчання.

   Анастасія здавала один екзамен за іншим з оцінками « відмінно». Атестат за № 108 від 22 червня 1940 року на підставі Ради Народних Комісарів СРСР та Центрального Комітету ВКП(б) від 03.09.1935 року давав Анастасії право  вступу у ВНЗ без вступних іспитів.

 В Казані Анастасія здає документи в приймальну комісію авіаційного інституту, куди дівчат в той час не приймали.

       Філіппова зарахована в авіаційний інститут – факультет літакобудування, група С-І -15 б. Отримала прописку та місце в гуртожитку. Навчання йшло гарно. Анастасія отримувала стипендію, але її не вистачало на життя. Батьки матеріально допомогти дочці не могли – сім’я велика, чекали шосту дитину.

Батько пропонує дочці повернутися додому, але у неї немає грошей на проїзд. На ім'я директора КАІ прийшла заява Філіппової від 15.10.1940 року, в якій вона прохала про забезпечення оплатити проїзд у Донецьк. В тому ж році Філіппова стає студенткою Донецького індустріального інституту.

        Війна!.. Ворог несподівано напав на нашу землю. Люди слухали голос Москви: ворог буде розбитий, перемога буде за нами!

  Не розуміли: чому це Червона Армія, яка « всіх сильніша», як співається у пісні, відступає? Де наша непереможна сила, про яку кожного дня сповіщали газети?

   Фронт до Донбасу підійшов дуже близько, мало хто встиг евакуюватися. Навчання Анастасії в інституті перервалося.

Шахтарі селища Ларинка, зірвавши шахту 3/19, встигли піти на фронт до приходу німців. Пішов із своїми товаришами і батько Анастасії. Він загинув у 1943 році, захищаючи Батьківщину.

В кінці жовтня 1941 року в Ларінку прийшли фашисти. Вони йшли вздовж вулиці з ручними кулеметами на плечах. Вривалися в будинки та сараї, обшукували погреби: шукали  м’ясо та яйця, молоко та цукор. Виганяли господарів та дітей на вулицю.

   Серед білого дня увірвалися і в будинок до Філіппових. В руках у них кури, за плечима – мішки з награбованим. Для вогнищ   солдати  використовували паркан і тут же потрошили курей.

    З перших днів окупації почались арешти.  Для тих, хто не хотів працювати на фашистів, почалось випробування голодом. Жителі продавали останні речі, фашисти проводили облави, садовили в тюрми, розстрілювали радянських активістів. Донецьк почав чинити опір: з’явились  листівки на стінах будинків і на парканах, стало чути постріли, гітлерівці вже не могли ходити по вулицях спокійно – оглядалися .         Анастасія часто пропадала з дому, поверталась пізно – замерзла, втомлена, збуджена. На питання Марії, де була, - відповідала: «Війна, сестричко, - і схвильовано шепотіла, -  Або жити, або померти… Потрібно зробити вибір.  Зробити все,  щоб фашистам було у нас нестерпно… інакше.. не буде ні нашої країни, ні нас самих. Прошу, не задавай  запитань, ти комсомолка, повинна розуміти і допомагати.»

    До кінця року в сім’ї Філіппових продуктів не стало.  Особливо страждали  від голоду найменші. Ганна Андріївна, порадившись із старшими  доньками, відправляє їх на батьківщину, в Сергіївку, а сама залишається в селищі з чотирма дітьми: найстаршій із них – Любі  - було десять років, найменшій – всього кілька  місяців.

    Анастасія та Марія, одягнувшись у старі  тілогрійки та валянки, в грудні сорок першого вирушили у небезпечну дорогу, минаючи великі населені пункти, зайняті німцями та поліцаями.

    Зима була на здивування морозяна та люта. Дівчата дуже замерзли. Добрі люди зігрівали і підгодовували їх. Голод, нестатки та небезпека, яка підстерігала на кожному кроці, не могли відбити у  Анастасії  хлоп’ячого  інтересу, жадібного   зацікавлення  до   всього,  що проходило  довкола .

  Зустрічали на шляху гітлерівських солдат, які вимагали від дівчат  «папір - документ». Анастасія показувала паспорт і на запитання відповідала на німецькій мові.

- О!...Майн гот!..- здивовано вигукували солдати. Росіянка говорить на німецькій мові!..

  Один із гітлерівців сказав із зневагою: «Росіяни – українці – це некультурна нація!..

  А самі німці витирали у себе із-під носа бурульки, шмаркалися з допомогою пальців, говорили грубощі, лаялися. Марія не спускала очей із сестри, бо бачила, як горять ненавистю її очі.

  Лише під кінець двадцять другого дня Анастасія та Марія   дійшли до бабусиного будинку і там кілька днів не злазили з печі, спали.

    Але швидко до хати зайшов знайомий дід із Ларінки і повідомив дівчат, що в будинку у Ганни Андріївни побували  фашисти, вигребли  підчисту  і ті бідні пожитки та запаси продуктів, які були, родина голодує.

Наступного дня Анастасія та Марія, прихопивши торбину  із  бідними   припасами  - борошно і пшоно, відправилися у зворотню дорогу.

        Ганна Андріївна змінилася до невпізнанності. Вона зустріла своїх доньок похитуючись від голоду та втоми. Лице та ноги опухли. На обличчях сестер очі горять голодним блиском. Вони, закутані в сто одежин, як ляльки, мовчать, тільки дивляться.

   Але як засвітилися обличчя, як всі зраділи, коли меткі мамині руки ворожили над жменькою борошна та пучкою солі, замішуючи на воді та випікаючи в духовці смачні розсипчасті коржі!

Всього лише дві доби відпочивали Анастасія і Марія в Ларенці: сім’я Філіппових відправилася в Сергіївку. Посадивши  сестер на саночки, а найменших взявши на руки, вирушили  по окупованій  фашистами території. Ночували більше  на тваринницьких  фермах і в банях. Збивалися в кучку, пригорталися один до одного, тілами зігрівали дітей. Холодно. Темно. Приходе ніч, а не зрозумієш, спали чи не спали. Так, на хвилину забувшись, голова важка: тіло ламає і трясе від лихоманки. Виснажені діти капризують, просять їсти… Їх  годували тим, що давали сільські жителі.

Згодом Анна Андріївна зовсім обезсиліла. Давався   в знаки голод, зникло молоко, нічим було годувати  грудну Наташу. Анастасія з дитиною на руках ходила по хатах в пошуках молока, продуктів для голодних дітей. І люди допомагали, ділилися останніми запасами.

Не раз сім’я Філіппових попадала під  обшуки та  допити гітлерівських  солдат, поліцаїв і старост. Анастасія відводила біду від своїх рідних, розмовляючи з гітлерівцями на німецькій мові. Тільки через місяць, зовсім вимучені голодом, промерзлі, зі страхом  добралися до Сергіївки. На них було страшно дивитися – від морозу носи, щічки у дітей і дорослих були вкриті чорними плямами. 

       Кілька днів сім’я Філіппових відпочивала, приводила себе до порядку. Якось після бані, лежачи на теплій печі, Марія наважилася запитати Анастасію, що відбувалося в Донецьку та що було зроблено патріотами .

      Сестра розповіла про все, а потім повідала, що дала клятву продовжити боротьбу з окупантами у себе на батьківщині та додала: «Зараз потрібно бути злим. Сльозами німців не зламаєш…»

         А потім потяглися чорні дні. Ніхто в будинку Філіппових місця собі не знаходив. А сталося ось що:

Рідний брат Ганни Андріївни, який жив поряд з ними, дядько дівчат, пішов на службу до німців, став поліцаєм. В сім’ї це викликало занепокоєння. Особливо невдоволена була Анастасія, яка побачивши родича з ненавистю говорила:

-         Повернуться наші, я сама повішу тебе на першому стовпі!

Поліцай відповідав :

- Помовчуй ! Я нікому не розповім, що ти активна комсомолка!

Анастасія відповідала йому :

-         Я нікого не боюся. Мені не страшно померти за народ, а ти боїшся. Ось і пішов у поліцаї, прийде час – за все відповіси перед людьми!

    В селі знаходилася комендатура. Комендантом був гітлерівець на ім’я Біно, йому підкорялися два німці та поліцаї-прислужники. Від імені коменданта поліцаї примушували населення працювати: орати, сіяти, збирати врожай, ремонтувати дороги. Фашистські прислужники зганяли людей до збірних пунктів, звідки відправляли на роботу до Німеччини. Шниряли по хатках разом із німцями, збирали теплий одяг для німецької армії, а одночасно вишукували колгоспних і радянських активістів та агітували молодь для відправки до Німеччини, де виїхавших ніби то чекає райське життя.

  Якось на вулиці Анастасія зустріла знайомого діда, який зупинився і запитав:

- Як біля печі сидіти – плечі не болять?- очі діда були переповнені гнівом, у них угадувалися сміхотливі іскорки, хоч брови хмурилися. Анастасія  посміхнулася ,підійшла і запитала:

- Так що ти хотів сказати про піч, дідусю?..

- Якщо розібратися, - сказав дідусь, розглядаючись по сторонах, - то війна довга буде та і надії на життя малувато. Так-то, дівчинко… Німців під Москвою побили та погнали… Партизани в нашому районі  з’явилися, є з двох боків побиті. Розумієш, про що говорю?..- і пішов, не оглядаючись, далі.

  Настала весна  сорок другого. Перша воєнна весна, весна смутку, клопотів про хліб насушний, надій та тривог.

Рябуха Варвара Кіндратівна

З Настасією Філіпповою я познайомилася у 1941р., вона назвалася Нацею ,і я завжди так і кликала її. Ми з нею дружили, вона часто приходила до мене додому. Дуже гарно грала на гітарі і задушевно співала. Улюблена її пісня була «Чайка». Пам'ятаю, був весняний сонячний день. Вона пришла до мене з своєю меншою сестричкою на руках. Ми сіли під хатою на лавочці. Наця взяла в руки гітару і задумливо, дивлячись в далечінь, заспівала пісню:

      Чайка смело пролетала над седой водой.

     Окунулась и вернулась

     Вьется надо мной

     Ну-ка чайка, отвечай – ка:

     Друг ты или нет?

Ты возьми и передай – ка

 Милому привет.

    Милый в море на просторе

В голубом краю

Передай - ка птица - чайка

Весточку мою...

У Німеччину нас забрали не разом. Я потрапила в м. Майнінгем, а вона в Зоннеберг. Не пам'ятаю вже, хто написав першим листа, але ми почали переписуватись з Нацею. В останніх листах вона запрошувала мене приїхати в Зоннеберг поговорити про щось важливе. Режим у нас був не суворий. Неділя була вільна ,і ми ходили ,де хотіли.

Ось однієї неділі я, не сказавши нічого своєму комендантові, пішла на вокзал і поїхала в Зоннеберг. В Зоннберзі був табір строгого режиму, обнесений колючим дротом. Нікого звідти не випускали і не впускали без дозволу. Я приїхала саме тоді, як дівчата поверталися з роботи, я приєдналася до них і так пройшла в табір. Там ми зустрілися з Нацею, вона повела мене в барак і відчинила свою шафу для одягу. Я побачила там карту, на якій червоною ниткою було вишито лінію фронту. Наступного дня у підпільників був назначений збір, і Наця хотіла повести мене на це засідання, але у барак зайшло двоє поліцаїв. Вони шукали дівчину з Майнінгема, мабуть, наш комендант довідався про моє зникнення. Поліцаї доставили мене прямо в наш табір. Комендант Шмідт дуже на мене кричав і кілька разів вдарив по обличчю. А в покарання заборонив виходити в неділю з табору. Через три тижні він запитав мене: - Будеш тікати з табору?

 - Ні!

Після цього він скасував заборону.

Працювали ми в Майнінгені на фабриці, що виготовляла сигнальні ракети. Працювали завжди в нічну зміну, бо саме в цей час наші літаки бомбили місто, і німці не хотіли працювати вночі. Звільнили нас війська американської армії. Десь через місяць нас перевезли в Дрезден, де були розташовані наші війська. Вивозили нас додому по черзі. Дійшла черга і до Дніпропетровщини. З Варварівки додому йшли пішки.

 Далі матеріали музею доповнюють відомості про Кабака П.К., командира партизанського загону, який діяв на території Павлоградського району. Він загинув в с.Сергіївка, де і похований в братській могилі.


IMG_0753

Комісар

Павлоградських партизан

Кабак Павло Кононович В селі Сергіївці на братській могилі встановлено обеліск з  мармуро­вою дошкою, на якій золотими літерами викарбувані слова: "Тут похова­ний командир Павлоград­ських  партизанів  Кабак Павло Кононович, убитий фашистами 31 грудня 1941 р. в с. Оленівці.

      Ім'я командира Павло­градського партизансь­кою загону П.К. Кабака з пошаною вимовляють усі ті, хто хоч короткий час знав цю чудову люди­ну, його ім'ям названа одна з вулиць нашого міс­та. В народному музеї зберігається документ на ім'я командира Червоної Армії П. К. Кабака, за підписом маршала Радянсь­кого Союзу Тухачевс­кого.

       Син селянина-бідняка із колишніх Павлоградсь­ких хуторів Павло Кабак серцем своїм відчував ве­лику правду більшовиків і в 1917 році добровільно пішов захищати  молоду владу Рад. У 1918 році він був уже командиром роти, брав, участь у численних боях з білогвардійцями.

       Відгриміла громадян­ська війна. Павло Кононович деякий час зали­шається на військовій службі, виховує молодих бійців, займається самоосвітою, а потім, де­мобілізувавшись,  працює на  партійній роботі. В Богданівні багато това­ришів пам'ятають кипучу роботу Кабака на посту голови сільської Ради в ті роки. Він був жадібний до знань. Па

Вхід на сайт
Корисні посилання
Пошук
Календар
«  Червень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Архів записів
Друзі сайту